Середа,
23 серпня 2017
Наші спільноти

Про дитячу онкологію очима дитини

Мало хто з людей уявляє, як це болісно — не мати можливості вдихнути повітря. Я теж не помічала, доки підступна хвороба не позбавила мене цієї елементарної можливості — втягти в себе повітря...

Світ дитячої онкології... Світ страждань і радостей, відчаю і надії. 1997 року волею долі я потрапила в цей світ... Потрапила і залишилася назавжди. Навіть коли лікування було закінчено, цей світ не відпустив мене, багато років переслідував у нічних кошмарах. А потім вилився в серію оповідань — про дитячу онкологію очима дитини.

Записник

— Наталю, тут часто вмирають? — я сиділа поруч із дівчинкою шести років, яка боролося з лімфогранулематозом, у її палаті відділення гематології. У неї був третій рецидив, урятувати її могла лише пересадка кісткового мозку, котрої в Україні тоді не робили...

— Дивися сюди! — Наталя дістала з тумбочки товстий записник. Він був уже добряче пошарпаний. — Я записувала сюди своїх друзів, з якими знайомилася в гематологіях різних лікарень. Тут усі адреси з першого дня моєї хвороби.

Я взяла в руку записник. Він був заповнений на дві третини. Адрес було багато, дуже багато... Але на першій сторінці всі адреси були закреслені, і на другій, і на третій...

— Це... — я не могла продовжити...

— Так, це ті, кого вже немає в живих. — Наталя взяла записник у мене з рук і швидко перегорнула. Я помітила, що абсолютну більшість записів було перекреслено.

— Як ти живеш із цим? — мені було нестерпно боляче бачити таке німе свідчення непомірної смертності дітей від онкозахворювань.

— Я живу завдяки цьому! — Наталя постукала пальцем по одному запису... Єдина з адрес на шести перших сторінках, котра не була закреслена. — Цей хлопчик пережив два рецидиви лейкозу, але вже три роки у нього все добре — він навчається, радіє життю. Я живу завдяки вірі в те, що мені пощастить так само, як йому і ще кільком дітям, — вона швидко перегорнула записник і тицьнула пальцем у ще кілька неперекреслених адрес.

— Але ж це одиниці, інші вмирають!!! — до цієї розмови я навіть не уявляла собі масштабів трагедії.

— Але якби не було цих одиниць, боротися взагалі було б не варто! Іро, зна­єш, як хочеться вірити, що ти з числа тих, кому судилося перемогти хворобу? І знаєш, як страшно хоч на мить уявити, що твоє ім’я в десятках таких-от записників одного разу викреслять...

У моєму нотатнику Наталчина адреса була викреслена рівно через два місяці після тієї розмови...

Спина

Дихати, дихати, дихати... Мало хто з людей уявляє, як це болісно — не мати можливості вдихнути повітря. Ми робимо сотні і тисячі вдихів на добу, навіть не помічаючи цього. Я теж не помічала, доки підступна хвороба не позбавила мене цієї елементарної можливості — втягти в себе повітря...

Дихати, дихати... Я благала чергового лікаря викликати реанімацію, де мені могли допомогти, аби не конати в муках від ядухи в ясній свідомості. Я знала, що за це доведеться дорого платити — самота в реанімаційній палаті, звук апарата штучного дихання, який доводить до божевілля своєю монотонністю, біль у горлі від уставленої в нього трубки... Але все це не здавалося таким уже й жахливим порівняно з тим, коли відчуваєш брак повітря, коли із цим неможливо боротися, коли незмога терпіти...

Дихати, дихати... уже третю годину я чекаю обіцяних реаніматологів... А їх усе немає... Але я збираю всю силу волю в кулак і намагаюся втягти в себе повітря. Ще, ще раз...

Дихати, дихати... Знайоме шаркотіння кроків у коридорі... Кругле, якесь дитяче обличчя, на котрому завжди загадкова усмішка. Мій янгол-охоронець... Півроку тому ця людина рятувала мене, коли всі визнали це недоцільним. Самотужки вона рятувала мене добу, тим часом інші лікарі стояли й дивилися, як я вмираю. Я завдячую цій людині останніми шістьма місяцями свого життя. І от зараз вона докладе всіх зусиль, аби дати мені ще шість... нехай навіть шість днів...

Дихати, дихати... крізь болісну ядуху знаходжу в собі сили всміхнутися йому. А він відводить погляд... Щось не те — іскрою промайнуло в голові. Не підводячи очей, він слухає мої легені, по котрих уже майже не йде повітря, рахує несамовито швидкий і аритмічний пульс, глибоко­думно розглядає сині від браку кисню пальці рук... Він закінчив огляд, підвівся... Я знову героїчно всміхаюся йому, хоча він не дивиться мені у вічі... Я готова почути його «поїхали в реа­німацію?», але він мовчить. Він сто­їть біля мого ліжка, дивиться в підлогу... Він, ані слова не кажучи мені, акуратно торкає рукою мамине плече і... виходить...

Дихати, дихати... від того самого моменту відчуття ядухи асоціюється в мене зі спиною в синьому хірургічному костюмі і даленіючим шаркотінням кроків... Мій янгол відмовився від мене... він здався... Ті десять секунд, що він ішов від мого ліжка до дверей, назавжди збереглися в моїй пам’яті. Я й зараз чую шаркотіння кроків, лівою ногою трохи довший крок, ніж правою. І я зараз бачу спину в синьому хірургічному костюмі... спину і крихітну цятку зеленки, що нагадує формою восьминога, на тканині трохи вище від правої лопатки. Я й зараз відчуваю жах зради, який охопив мене в той момент... Жах від того, що твоє серце ще б’ється, але всі вва­жають тебе мертвою... Жах від того, що навіть твій янгол-охоро­нець відмовився від тебе... Відвернувся... Пішов геть... Покинув...

Дихати, дихати... Ніхто не допоможе мені перемогти ядуху... Ніхто й пальцем не поворухне, аби полегшити страждання чотирнадцятирічної дівчинки... Бо в неї рак, бо вона інвалід... Навіщо подовжувати її страждання — так гуманно пояснять свій учинок лікарі. Бог їм суддя... А мій янгол-охоронець зателефонує завтра, щоб дізнатися про мій стан. Він зателефонує і післязавтра, і післязавтра... Він телефонуватиме щодня, із завмиранням серця ставлячи одне й те саме запитання: «Який стан Гавришевої?». А через кілька років він усміхнеться мені своєю загадковою усмішкою і скаже, дивлячись у вічі, вперше після того випадку дивлячись прямо у вічі: «Ірко, я такий радий, що ти вижила!». І, звісно, я пробачу йому все... І, звісно, ніколи не нагадаю про той день... Тільки навіть після восьми років я так само здригатимуся, коли після теплих зустрічей він, ідучи від мене, повертатиметься спиною...

Коли страшно...

Мені погано, дуже погано... Вже не перший день... Вже не перший раз за сьогодні... Реаніматологи ходять до мене із жахаючою регулярністю... Але забирати до себе відмовляються... Тому я повільно вмираю на очах у всього відділення... на очах у мого сусіда по палаті, шестирічного Антохи...

І знову болісна задишка... Знову провал... Знову нудотний смак гуми на губах — отже, вже прийшли реаніматологи і роблять штучне дихання. Це добре... це означає, що я виграла ще одну-дві години...

Розмови лікарів... Малозрозумілі медичні терміни... Фраза, яка вже стала звичною, — «зупинка дихання», вже звичне «їй уже недовго залишилося», сказане байдужим голосом, з поглядом кудись повз мене... Правильно кажуть, що людина до всього звикає... От і я вже звикла... От і мене вже не лякають ці слова... Начебто це нормаль­но — чути про свою швидку смерть...

Болісні спроби знайти вену, не припиняючи штучного дихання... Я болісно морщуся, іноді тихо зойкаю... А ще розглядаю стіну навпроти... Антохине ліжко, на якому розкидано машинки... Знову я своїми нападами перервала дитині гру — усміхаюся сама собі... Поруч із ліжком тумбочка, на ній теж машинка. Напевно, Антоха поклав її туди, коли виходив з палати, щоб не заважати реаніматологам... Он і дверцята тумбочки відкриті... Вона чомусь здригається... Опускаю погляд на підлогу — з-під дверцят визирають дитячі капці...

Боже мій!!! Зриваю з обличчя маску і здушено кличу: «Антоне!». З тумбочки долинає тихий стогін і схлипування... Медсестра, зрозумівши, що відбувається, підбігає до тумбочки, відчиняє дверцята... Антоха сидить там, уткнувшись обличчям у коліна і затуливши вуха долоньками... Він тихо схлипує... Медсестра вихоплює Антоху з тумбочки, бере на руки... «Антошо, чому ти плачеш?»... У відповідь жалібне «мені страшно!!!» і ридання...

11 вечора... Антоха сидить у їдальні, сонно поклавши голову на стіл... Він не хоче йти до палати... Він боїться... Боїться мене... Боїться моєї хвороби... Боїться смерті, тяжкий дух якої оселився в нашій палаті... Усе відділення вже не першу годину вмовляє Антона повернутися до палати... Нарешті він погоджується... Антоха стоїть на порозі, уважно розглядаючи мене... «Антошо, заходь!» — кличу його... Він іще раз недовірливо дивиться на мене і робить крок у палату...

— А ти більше не будеш умирати? Мені ТАК страшно, коли ти вмираєш...

— Не буду! — брешу я Антонові.

— Чесно?

— Чесно! — іще раз брешу і подумки благаю Бога, аби мене забрали до реанімації і звільнили Антоху від жаху споглядання чужої смерті... Мені страшно вмирати в самоті реанімаційної палати... але ще страшніше вмирати на очах у шестирічної дитини!

Відпустити душу...

На дверях палати біле простирадло. Глибока ніч, але в палаті горить світло. Крізь простирадло просвічується силует жінки, яка сидить біля ліжка. Вона сидить майже нерухомо, лише зрідка ронить голову на груди. Вона не спить уже багато діб, і втома іноді долає її. Вона провалюється в сон на кілька секунд, але відразу нажахано прокидається. «Не можна спати, не можна! Треба стежити» — ці слова вона вимовляє знову й знову. Вона сидить біля своєї доньки. Біля смертельно хворої доньки. Дівчинка бліда й дуже виснажена. Вона вже два тижні не може ковтати. А ще з кожною годиною наростає дихальна недостатність. Дитина болісно вмирає від ядухи.

А лікарі... вони визнали пухлину неоперабельною. І все, що змогли запропонувати, — то це смертельну дозу снодійного, «аби швидше відпустити душу». Лікар назвав це «більш простим виходом», щоб не мучилася ні Наталя, ні її донька. Наталя відмовилася. Вона все ще вірила, що це не кінець, що от-от станеться диво, і дівчинка піде на поправку. Тільки віра в це диво давала їй сили сидіти біля ліжка днями й ночами.

Дівчинка перебувала в напівпритомному стані. Від постійного браку кисню її свідомість потьмарювалася, вона то провалювалася в щось подібне до сну, то тихо стогнала. Вона майже не розмовляла, на це було потрібно занадто багато енергії, а взяти її не було звідки. Тиждень тому лікарі ска­сували всі підтримуючі кра­пельниці. Вони визнали всі заходи для підтримання життя дівчинки зайвими. І тепер дівчинку мучила не лише задишка, а й дика спрага. Іноді крізь сон вона шепотіла: «Вода, вода». Вода ввижалася їй, і мріяла вона не про те, щоб вижити, а про те, щоб угамувати нестерпну спрагу. Але вона цього не могла, тому лише безпорадно плакала, коли чула плюскіт води.

Цієї ночі дівчинці було особливо погано. Вона тяжко дихала, а іноді переставала дихати на 10—15 секунд. Мати не відривала погляду від огруддя, що ледь рухалося. І тут почалося справжнє пекло — дівчинка тяжко зітхнула і... почала повільно синіти. Дихання зупинилося... Мати з жахом дивилася... Вона знала, що робити, — штучне дихання рот у рот. Нікого не кликала на допомогу. Не було сенсу — завідувачка відділення заборонила всі активні втручання з підтримання життя. У розвинених країнах це називається пасивною евтаназією і вважається незаконним, а у нас це зветься дбайливим — «відпустити душу». Наталя знову й знову вдихала повітря в легені своєї доньки. Навіть тепер вона вірила, що боротьба має сенс. І через десять хвилин дівчинка зробила кілька самостійних вдихів. Але за півгодини — знову зупинка дихання. І знову — рот у рот, до запаморочення, до потемніння в очах. І лише одна думка — не впасти, не знепритомніти, адже доньці так потрібне це повітря, котрого сама вона вдихнути не може. Боротьба тривала кілька годин. І коли після чергової зупинки дихання дівчинка розплющила очі, в них був такий біль. «Мама, облиш мене, не дихай... дай померти... я так більше не можу» — слова дівчинки було ледве чутно, а на її очі наверталися сльози.

Жінка затулила обличчя руками й відійшла вбік. Вона чула, як дівчинка востаннє тяжко зітхнула й затихла. Наталя ридала, беззвучно ридала. Ку­сала губи... до крові, не відчуваючи болю. Кілька хвилин сиділа, затуливши обличчя руками, потім раптом підскочила... кинулася до доньки. Та була вже вся синя, пульсу не було. Серце зупинилося. Це був кінець. Але мати знала, що ще має можливість це змінити. І кинулася реанімувати доньку. Без емоцій, як робот: 15 натискань на грудну клітку, два вдихи. І так нескінченне число разів. Вона не дивилася на час, не думала про те, наскільки пошкодженим виявиться мозок доньки після настільки тривалої зупинки серця. Вона знала одне, що повинна реа­німувати дівчинку. І от роблячи черговий «вдих», вона поклала руку дівчинці на шию й відчула пульс. Серце знову билося!!! Вона продовжувала штучне дихання з таким ентузіазмом, наче виграла боротьбу із хворобою. Наче саме зараз вона повернула дівчинку до життя, і хвороба відступить, і її донька знову буде здорова.

Коли дівчинка прийшла до тями, відчула в роті смак крові. Вона тоді не знала, що це не її кров, це кров її матері, котра скусала собі губи, спостерігаючи за конанням своєї дитини. Дівчинка знала одне — мати повернула її. Знову сюди, знову в цей світ нескінченної ядухи і спраги. У ту мить вона майже ненавиділа свою матір за це. Вона не вірила в утопію матері про довге й щасливе життя. Вона не вірила, що ця відвойована в смерті ніч має хоч якесь значення.

Але мати... вона ніби знала, заради якого майбутнього вона боролася зі смертю. Вона ніби знала, що мине сім років, і я скажу їй спасибі за те, що не відпустила тоді мою душу. За те, що завдяки її фанатичній вірі я отримала можливість прожити ці сім років, попри пухлину. Сім років виснажливої боротьби з хворобою, але все ж таки сім років життя. Мама і тепер іноді сидить ночами коло мене, слідкуючи за диханням. Вона знає, що попереду ще багато битв за моє життя. Але вона так само чітко знає, що ніколи більше ані на мить не відпустить нитку мого життя. Навіть якщо ситуація здаватиметься безвихідною. Навіть якщо зупиниться серце, вона не відпустить мою душу...

Ірина ГАВРИШЕВА

Від редакції:

Ірина Гавришева — 24-річна дівчина із Запоріжжя — з одинадцяти років страждає від рідкісного захворювання myasthensa gravis у тяжкій формі.

Будучи прикутою до інвалідного крісла, протягом багатьох років Ірина активно працює, допомагаючи онкохворим дітям. Іноді на межі своїх можливостей. Те, що вона знаходить у собі сили не лише боротися з власною хворобою, а й підтримувати інших, не може не викликати щирого захоплення. У текстах цієї молодої дівчини — неймовірні воля і любов до життя. Але людським можливостям рано чи пізно настає край, за яким або життя, або... Сьогодні їй дуже потрібна ваша допомога. Не відпускайте цю душу…

Банківські реквізити для надання допомоги (у гривнях):

ПриватБанк

МФО 313399

ЗКПО 23788752

р/р 29240825545221

призначення платежу: поповнення карти номер 6762 4620 3304 2406

одержувач: Гавришева Ірина Олександрівна

www.dt.ua

 

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку