Соціальні батьки для української дитини: перший київський досвід

Досвід Європи з реформування дитячих будинків у центри за типом «Наші діти» — чудовий зразок вирішення питання дитячих соціальних закладів «по-європейськи»...

 Цей центр захисту безпритульних дітей, створений за європейськими стандартами соціального захисту, відкривали в Києві вже, як мінімум, тричі. Вперше це зробила королева Швеції Сильвія, вдруге — великі промисловці з Німеччини, а втретє, кілька тижнів тому, представники благодійних фондів та українських міністерств. Але насправді відкриття центру «Наші діти», ініціатором якого стало Німецько-польсько-українське товариство, відбулося в лютому нинішнього року, коли Катя, Наташа, Ярик і Владик уперше переступили його поріг. Саме відтоді розпочалася історія першої в Україні соціальної сім’ї, модель якої вже давно успішно працює в Європі.

12-річна Катя, одягнена в яскраво-зелену майку з написом London, вибігла назустріч зі словами «Скоро в нас виросте полуниця!», а потім, трохи збентежившись, відійшла. За її спиною — маленька підвісна гойдалка, мабуть, для молодшого — Владика, який раніше взагалі не розмовляв, а тільки бився. Він, Наташа, Катя і Ярик — рідні сестри-брати. Всі вони живуть в окремому сімейному блоці зі своїми соціальними батьками, яких називають «тьотя» і «дядя». Потенційно в кожній сімейній групі може бути до шести дітей віком від трьох до 18 років, але соціальним мамам і татам допомагають — до кожної сім’ї прикріплюються наставник, вихователі, психологи та соціальні працівники. Наприклад, наставник залишається з дітьми, якщо хтось із батьків бере вихідний. Зазвичай це буває один раз на тиждень.

Для кожної сімейної групи передбачені свої квартири, у плануванні яких враховано особливості мешкання великої родини. Так, у сімейному блоці є дві кімнати для дітей, кімната для батьків, два окремі санвузли з душовими і з’єднані між собою їдальня та гостьова, що дозволяє наглядати за дітьми й одночасно займатися домашніми справами. Усе витримано в дуже світлих та теплих тонах — немає ані сірості, ані брудно-зелених фарб, що їх так полюбляють у звичайних соціальних установах. Звідусіль віє затишком, хоча наразі лише один із трьох будинків, розміщених на території колишнього дитсадка в Дніпровському районі Києва, відчинив свої двері для дітей. Ще двоє приміщень чекають реконструкції. За словами виконавчого директора Німецько-польсько-українського товариства Томаса Вайє, в одному з цих двох будинків розміститься центр, у якому відбуватимуться тренінги та конференції з соціальної політики в Україні. А інший, після реконструкції та необхідних робіт, стане будинком для ще чотирьох соціальних сімей. Усього ж «мам» і «тат» у центрі буде восьмеро. Але про конкретні терміни «заселення» наразі говорити рано. Багато що залежить від спонсорів, хоча з ними центру щастить: одні дають матеріали, інші виконують ремонтні роботи, треті обставляють спортивні зали, четверті забезпечують комп’ютерами та технікою для будинку.

Незважаючи на те, що зараз літні канікули, старші діти щодня по п’ять-шість годин навчаються з учителем — дуже відстають. Катя, наприклад, у свої 12 років пише з великими труднощами, але, щоб домогтися успіхів у майбутньому, сьогодні їй, її братам та сестрі доведеться добре постаратися.

Головне, що ґрунт для життєвого старту в них уже все ж таки готовий. Українським дітям надають велику підтримку, і не виключено, що практичний досвід, отриманий від функціонування цієї сімейної моделі, вже через кілька років дозволить підготувати закон, завдяки якому такі центри, як цей, зможуть стати в нас масовим явищем. «Наша головна мета, — каже Томас Вайє, — навчити дітей жити самостійно, тому дуже важливо, щоб вони здобули добру освіту. Тут не кожен зможе стати професором, але хороший кухар — це ж теж незле. Для цього ми й працюємо. Діти, котрі живуть зараз у нашому центрі, дуже добрі, але в них зовсім немає правильної мотивації. Якщо я скажу їм написати літери — вони напишуть, але вчитимуться писати й читати не для того, щоб через півроку самостійно прочитати Гаррі Поттера, а тому, що відразу хочуть отримати щось натомість. Тому ми повинні навчити їх формувати правильну мету. Це дуже важко. Коли діти сюди приходять, вони не вірять, що житимуть тут постійно. Як правило, до нас вони встигають побувати в різних місцях, тому я не впевнений, що навіть діти з нашої першої сім’ї до кінця розуміють, що цей центр — їхній дім до повноліття.

— Скажіть, Томасе, за якими критеріями чи особливостями добираються соціальні батьки?

— Як правило, у потенційних соціальних батьків або мають бути вже дорослі діти, або взагалі дітей не повинно бути, хоча можливі й винятки. Якщо до нас прийде хороша дівчина з восьмирічною дитиною, яка разом із чоловіком захоче взяти ще чотирьох дітей, — чому б і ні. Головне, щоб ці люди були готові змінити своє життя, — адже діти перебуватимуть із ними, щонайменше, до повноліття.

Усі претенденти на роль соціальних батьків проходять спеціальні тренінги, наприкінці яких ми вже можемо сказати, чого вони хочуть насправді. Багато пар, побачивши цей будинок із сучасними кухнями, німецькою технікою й гарними шведськими меблями, думають, що це якийсь оазис, на якому можна заробити. Але насправді це дуже тяжка праця. Нам потрібні ідеалісти, які справді хочуть допомогти дітям і які бачать будинок та сад як їхній будинок і їхній сад. Окрім того, ми вважаємо, що коли в нас сімейна модель — один із батьків повинен працювати. Діти мусять бачити реальне життя. Дуже добре, якщо їхній соціальний тато прийде додому і скаже: «Сьогодні був не дуже добрий день — я посварився з начальником» або «Мені підвищили зар­плату». Діти повинні розуміти, що таке праця і наскільки вона важлива. Вони не повинні думати, що гроші можна отримувати від Томаса.

— Якщо я вас правильно зрозуміла, соціальні батьки не можуть дозволити собі ані підвищити голос на дитину, ані зірватися на неї. Чи не створюють такі обмеження ефекту своєрідного інкубатора, в якому все штучне і ти знаєш, що за кожним твоїм кроком спостерігають?

— Я вже вам казав, що в сімейні групи регулярно не ходжу. Чим сильніший контроль, тим більша ймовірність того, що люди починають для нас грати. Якщо батьки не виконують своїх обов’язків — ми про це відразу ж дізнаємося. По-перше, ми самі бачимо дітей, а по-друге, у нас є психолог, із яким вони неодмінно спілкуються раз чи двічі на тиждень, що дає нам можливість помітити, коли в родині щось піде не так. До того ж ми постійно проводимо обов’язковий тренінг для батьків. Десь один раз на місяць я заходжу до них у гості й дивлюся, що в них та як. Але це дружній візит. Вони знають, що я не буду спеціально дзвонити у їхні двері, щоб проінспектувати дитячу кімнату. Це неправильно.

— У вас дуже багато сильних спонсорів. Для наших дитячих будинків і інтернатів це велика рідкість. Як ви змогли досягти такого результату?

— Усе це завдяки Барбарі-Марії Монгайм — нашій засновниці, яка вже давно займається благодійністю і має безліч друзів у всьому світі. Вона сама така, що прийде до будь-якого спонсора й скаже: «Я тобі покажу фотографії дітей. Під боком у вас такий жах, ви навіть не уявляєте собі! Дайте гроші або бетон». Ось так.

У нас у Німеччині, наприклад, є традиції меценатства: якщо ти заробляєш багато грошей — частина з них іде на благодійність. Якщо ти цього не робиш — це поганий піар. У нас усі це розуміють.

Вікторія Сорокопуд

dt.ua

УНІАН в Google News