Чайлдфрі - вільні від чад

Чайлдфрі - вільні від чад

Вони — переконані чайлдфрі, тобто люди, котрі не мають дітей тепер і свідомо відмовилися мати їх будь-коли у майбутньому...Причому - переважна їх більшість - жінки, хоча кожен пятий бездітний - чоловік...

Їх не надихають білборди із закликами «Нас має бути 52 мільйони. Кохаймося!», не лякають шестипалі немовлята, котрі запитують із плакатів — «Мамо! Чому я урод?», і вони точно не візьмуть участь у конкурсі фотографій, що пропагують грудну годівлю, під назвою «Найсмачніша циця-2008» (без жартів, є такий, проводиться й активно рекламується в нашій пресі таким собі центром розвитку сім’ї «Калейдоскоп»). З іншого боку, їх не побачиш у натовпі поблизу ощадкаси в дні виплати дитячої допомоги, бо вони — переконані чайлдфрі, тобто люди, котрі не мають дітей тепер і свідомо відмовилися мати їх будь-коли у майбутньому. Про них віднедавна заговорили ЗМІ, і — будьте певні — незабаром у російськомовному інформпросторі заговорять ще більше, бо чайлдфрі оголосила себе найвідоміша в цьому самому просторі «дівчина з телевізора» Ксенія Собчак. Ну а оскільки українські медіа, на жаль, часто відстають в висвітленні сучасних суспільних тенденцій, то саме час і нам зацікавитися питанням.

Для початку: чайлдфрі (від англійського «свобода від дітей») не слід плутати з вимушено бездітними (за новою модою іменовані «чайлдлес»), які дітей і хотіли б завести, та стан здоров’я не дозволяє. (До речі, таких в Україні близько мільйона пар, або 15% усіх подружжів, але держава чомусь не квапиться їм допомагати, воліючи стимулювати грошима лише тих, хто народжує без особливих проблем, і, як правило, не дуже «заморочується» подальшою долею своїх чад. Безплідні ж мами й тата, які найчастіше просто не мають грошей на лікування, при цьому вимушені, у кращому разі, задовольнятися дітьми з дитбудинків. Втім, примітивна демографічна політика нашої влади — це окрема тема.) Наші ж герої, яких ще позначають просто як ЧФ, дітей завести можуть, але не робитимуть цього принципово. Такі люди в суспільстві були завжди, але налічувалося їх небагато. Ніхто й не подумав би зараховувати їх до якоїсь окремої соціальної групи, якби вони самі не стали такою групою наприкінці минулого століття, коли у світі почали активно множитися різні організації, рухи та соціальні мережі. Як пишуть практично всі ресурси, присвячені чайлд­фрі, 1992 року в американській Каліфорнії, на батьківщині багатьох прогресивних рухів, шкільна вчителька Леслі Лафайєт створює громадську мережу ChildFree Network (CFN), що вже невдовзі налічувала 33 відділення з 5 тис. учасниками по всій країні. (Втім, є інформація, що історія явища глибша, і відлік потрібно вести з 1970-х років, коли у США існувала Національна організація для не-батьків.) Значно пізніше, 2004-го, спільнота чайлдфрі з’являється в Росії, створивши у всесвітньому «Живому журналі» сторінку своєї мережевої спільноти. Окремого українського сегмента поки що, наскільки відомо автору, немає, і наші співвітчизники тусуються на сторінці країни-сусідки.

Між американськими та російськими (а з ними — й українськими, і навіть поодинокими білоруськими) добровільно бездітними є одна істотна відмінність. Вона в тому, що наші ЧФ категорично й неодноразово заявляють допитливим: вони НЕ рух, НЕ організація, НЕ політичний проект і тому подібне. У них немає ані найменшого бажання брати участь у вуличних акціях, виборах, розклеювати чи малювати на парканах свою агітацію та символіку, якої у наших ЧФ теж нема. І головна причина, з якої наші свідомо бездітні завели власну спільноту (або ком’юніті), така: у середовищі (хай і віртуальному) своїх однодумців вони можуть обмінюватися практичними порадами (наприклад, щодо методів надійної контрацепції), але головне — вільно поскаржитися на постійну дискримінацію та психологічний тиск суспільства. У цьому тиску беруть участь дуже багато людей — від батьків, які набридають запитаннями про майбутніх онуків, до лікарів, котрі за найменшої нагоди вважають за свій обов’язок почитати молодим жінкам міні-лекцію про необхідність народжувати. А також знайомі з дітьми, котрі регулярно натякають бездітному подружжю, яке роками насолоджується свободою та одне одним: «Ну, ви-то коли нарешті?», бабці, які скоса позирають біля під’їздів, і так далі, і так далі. У нашому нетолерантному, попри роки лібералізації, суспільстві, випадання зі стандартів зазвичай сприймається вороже. І це стосується не лише секс-меншин (здається, ці вже про себе заявили більш ніж предосить), а й найзвичайнісіньких людей, які, наприклад, відмовилися від продовження роду. У своєму вузькому колі пригноблені суспільством чайлдфрі відіграються на моральних гнобителях, називаючи їх «дітні», «родителі-плодителі», «розмножуванці» тощо. «Розмножуванців» бездітні свідомо звинувачують (і найчастіше — цілком обґрунтовано) у тому ж таки егоїзмі, що є основним гріхом чайлдфрі в очах обивателів. Мовляв, як же можна не заводити дітей і все життя жити для свого власного задоволення? На що йде набір відповідей, зокрема — а як можна заводити дітей задля власного задоволення? Адже задоволення мине, а дітям жити в нашому не найкращому світі, з його екологічною кризою, постійною загрозою війн і терактів, вуличним насильством та іншими жахами... Це, звісно, утрирувано, але приблизний список причин, з яких здорові, молоді і, що характерно, зазвичай самодостатні (й цілком заможні) люди відмовляються брати участь у процедурі продовження роду людського, такий (у довільному порядку):

— людей на Землі й так забагато, чого не скажеш про природні ресурси та саму живу природу;

— життя на планеті сповнене смертельних небезпек, і вкрай аморально прирікати на ці небезпеки ні в чому не винних дітей (така причина актуальна для жителів країн, у яких високий рівень злочинності або загрози терактів, наприклад Ізраїлю);

— їм, бездітним, дуже добре жити зі своїми партнерами, а проблеми з дітьми можуть зруйнувати їхню ідилію;

— вагітність і пологи можуть негативно позначитися на фізичній формі та здоров’ї жінки (особливо актуально для наших співвітчизниць, обізнаних із нашими ж медичними реаліями);

— народження і виховання дітей може загальмувати, а то й зруйнувати кар’єрне зростання;

— є люди, котрі просто не люблять дітей, їх не розчулюють вічно мокрі та верескливі немовлята, які перетворюються потім на агресивних, часто дуже невдячних відносно батьків підлітків.

Свій вибір чайлдфрі підтверджують прикладами з життя великих людей, які добровільно відмовилися залишати нащадка (серед них Леонардо да Вінчі, Бернард Шоу та безліч інших; інколи до чайлдфрі зараховують і Ісуса Христа, який не завів дітей і в солідному для біблійних часів віці, хоча самі ЧФ зазвичай нерелігійні). Якщо спробувати створити портрет середньостатистичного чайлдфрі, то він вийде таким (відповідно до джерел самих же ЧФ): це люди віком від 20 до 50 років (переважно близько 35), гетеросексуали (всупереч міфу про чайлд­фрі як людей гомосексуальної орієнтації), освічені (80% мають вищу освіту), люблять свою роботу, мають постійного партнера (80% живуть в офіційному чи цивільному шлюбі), доход — вищий за середній. Причому переважна більшість ЧФ — жінки (що й не дивно, адже остаточне рішення залишається за ними), хоча кожен п’ятий бездітний — чоловік. Загалом, у портрет цілком вписується вищезгадана модна Ксенія Собчак, яка привселюдно заявила про своє кредо: «Я вважаю, що капіталізм — найкращий контрацептив. Коли у тебе нормальне життя, робота, освіта, гроші й можливості, то абсолютно немає бажання це життя витрачати на пелюшки, борщі та інше задоволення».

Слід зазначити, що, доки пострадянські ЧФ обмежуються дискусіями у своїй віртуальній спільноті, їхні закордонні однодумці розширюють сферу діяльності і вже думають про вихід на політичну арену. Приміром, вони запитують: якщо люди свідомо відмовляються мати дітей (це бажання підкріплюється добрим володінням методами контрацепції, а багато чайлдфрі наважуються й на добровільну стерилізацію, щоб уже напевно), то чому вони повинні своїми податками субсидіювати дитячі садки і школи, а також підтримувати своїми грошима тих, хто в народженні дітей бачить непогане джерело існування? Адже відомо, що на дитячі виплати непогано живуть іммігрантські родини в Європі і люди, скажімо так, із невисокими соціальними потребами, та й у нас після істотного зростання таких виплат матеріальний стан людей, не обтяжених відповідальністю перед суспільством, істотно зріс. У цивілізованих країнах, де платникові податків поступово дають право спрямовувати частину своїх податків на ті потреби, які він вважає найбільш актуальними, претензії чайлд­фрі згодом можуть про себе заявити. У недалекому майбутньому особливо активні сподіваються побачити законодавчо розділені частини суспільства: одна — працює і поповнює бюджет, а інша — народжує і продовжує рід людський. Поки що ж вони посилюють свої організації, а подекуди (наприклад, в Австралії) розмірковують вже й про політичні партії. Ну а на наших теренах формалізація «добровільно бездітних» може відбутися, якщо тиск суспільства набуде більш вираженого характеру. У наших північних сусідів, у рамках боротьби за підвищення народжуваності, окремі політики вже закликають запровадити податок для бездітних пар (такий, до речі, існував у СРСР), а також заборонити аборти, стерилізацію і значно ускладнити процедуру купівлі контрацептивів (з останньою пропозицією, слід зауважити, недавно носився й наш МОЗ). Дія, як відомо, породжує протидію. Тож у відповідь на такі ініціативи «нерозмножуванці» можуть заявити про себе гучніше. Слід зазначити, що чайлдфрі цураються політики (точніше, не зациклюються на ній, оскільки всі вони різнорідні). А ось політика їх не ігнорує. Особливо це видно в Росії, де демографічна політика стає елементом політики державної. Це очікувано, адже в усіх мілітаристських, авторитарних і тоталітарних країнах держава намагається влізти в сімейне життя з цілком зрозумілою метою: їй потрібно якомога більше солдатів, робітників та платників податків, і добровільно бездітний мимоволі суперечить державі. Або не мимоволі: недавно в російській спільноті ЧФ активно обговорювався віршик, невмілий за формою, але з чітким змістом — «Я не хочу для Путіна діток плодить». Втім, це явна ознака маргінального радикалізму, а ось під сентенцією «Людина народжується для щастя, а не для демографічних звітів» можуть підписатися багато добровільно бездітних, які постійно чують докори на свою адресу за нерайдужні демографічні показники. (Те ж саме, до речі, стосується й малодітних родин, які відчувають аналогічний суспільний тиск у вигляді докорів типу «Одна дитина обов’язково виросте егоїстом», «Один син — не син» тощо.) Втім, поки що держава до чайлдфрі не добралася, а ось ринок на їхні запити вже реагує. Наприклад, помітивши непоганий попит на місця відпочинку, де люди хочуть розслабитися без дітей, туристичний бізнес почав пропонувати відповідні послуги.

Завершуючи тему чайлдфрі, хотілося б ще раз підкреслити: «нерозмножуванці», на відміну від «дітних», не накидають стороннім своїх поглядів. Вони просто сповідують простий життєвий принцип, який називають «принципом життя чайлдфрі», хоча, він, звісно ж, значно більш універсальний — живи сам і не заважай жити іншим. А що стосується докорів, що так і людський рід вимре, то на нього ЧФ можуть відповісти словами «зелених»: «Проблема виживання людства надумана. Людину ще нізвідки не вдавалося вижити».

Олег Супруненко

dt.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter