Неділя,
20 серпня 2017
Наші спільноти

Нобелівський лауреат-2008 Франсуаза Барре-Сінуссі: Стикнутись із ВІЛ-інфекцією може будь-хто

Україна лідирує в Європі за темпами поширення епідемії ВІЛ-СНІД. Це – суха констатація жахливого факту, на якому багато спекулюють...

Україна лідирує в Європі за темпами поширення епідемії ВІЛ-СНІД. Це – суха констатація жахливого факту, на якому багато спекулюють.

 «Главреду» вдалося поспілкуватися з доктором Франсуазою Барре-Сінуссі з паризького Інституту Пастера, яку в Європі називають «мамою ВІЛ». Місяць тому пані Франсуаза отримала Нобелівську премію в галузі медицини й фізіології. Звістка про це спочатку пройняла оптимізмом – невже нарешті винайшли якісь ліки?! Та виявилося – ні, просто дали за весь величезний масив досліджень, проведених пані Барре-Сінуссі протягом 25 років у галузі ВІЛ. І все ж саме ця людина стоїть на «передовій» пошуків нових шляхів боротьби з хворобою. На жаль, оптимістичних новин ми від неї не почули…

«Перед нами стоїть «мета-2010», і уряди заможних країн зобов’язані надати необхідне фінансування»

Пані Франсуазо, протягом останніх 25 років свого життя ви тяжко працюєте над розгадкою таємниці вірусу імунодефіциту людини. В одному з інтерв’ю ви зізналися, що ділите своє життя на періоди до і після винайдення ВІЛ. 25 років – це чверть століття, ціла епоха… То які результати?

Слухайте, ваше запитання звучить аж надто песимістично! Найперший – і найголовніший – результат – це те, що ВІЛ узагалі було винайдено. Справді, з 1983 року минула чверть століття. Але цей винахід дозволив, по-перше, досить швидко розробити тести визначення ВІЛ, які були комерціалізовані вже 1985 року і дозволяли – дозволяють, до речі, і досі! – одночасно попереджати донорство зараженої крові та її похідних. По-друге, тести очікувано дозволили визначати інфікованих людей, давати їм необхідні поради, щоб зарадити інфікуванню їхніх партнерів; і, якщо цього потребував стан їхнього імунітету, призначати лікування.

Відкриття ВІЛ, його вивчення, детальний розгляд способу його розмноження дозволив розробити антивірусні молекули, відомі сьогодні під назвою тритерапії і широко доступні з кінця 1990-х. Тритерапія має очевидний позитивний вплив на пацієнтів, навіть якщо не йдеться про одужання. Антивірусні молекули дозволяє зменшити кількість вірусів у тілі і здійснити відбудову – звичайно ж, часткову, та все ж відбудову! – імунного захисту пацієнтів.

Що значить «тести були комерціалізовані»?

Тобто їх стали продавати. І нічого поганого я в цьому не бачу.

Розкажіть, будь ласка, про той день, коли стало зрозуміло, що саме було винайдено. Що ви тоді відчули?

Не було якогось певного дня – ідеться про тижні і місяці. Це відбувалось у кілька етапів – історія досить відома. Спершу ми визначили вірусну активність у першій культурі першого нашого пацієнта. Знайдена активність відповідала сімейству ретровірусів, до яких належить ВІЛ. Далі побачили, як поступово вмирають лімфоцити. Це повністю відповідало тому, що тоді було відомо про СНІД. Третій – найбільший і найважливіший – етап полягав у спостереженні за вірусом у електронний мікроскоп. Цю велику працю здійснив Шарлі Доґе, якому коштувало великого терпіння спостерігати за лімфоцитами, що продукували вірусні часточки, дуже схожі на сімейство ретровірусів з дещо відмінною морфологією; ці часточки були геть не схожі на єдиний відомий на той час ретровірус людини – HTLV. Нарешті, ми змішали наші реактиви з реактивами HTLV, щоб подивитись, чи не буде перехресної реакції. Відповідь – ні. Так нам стало зрозумілим, що ми відкрили новий вірус. Дослідження ВІЛ з часом стали моїм головним заняттям, якому я віддаю більшу частину свого часу.

Наскільки я знаю, за честь називатися винахідниками ВІЛ певний час змагалися команди Люка Монтаньє, до якої належали ви, та доктора Роберта Ґеллоу з Нью-Йорка. Можливо, саме ця суперечка завадила отримати премію вчасно?

Ні, жодного зв’язку. Цей конфлікт давно розв’язано. Наприкінці 90-х було підписано відповідну угоду між французьким і американським урядами. 

Сьогодні хто ж насмілиться говорити про якісь справді значні результати – епідемія поширюється, люди продовжують інфікуватись і помирати… Чому тільки зараз, через 25 років, було присуджено цю премію?

Можу поділитися з вами хіба що власною гіпотезою. Звісно, одного відкриття вірусу було замало, треба було вивчити, який значення матиме це відкриття для здоров’я всього людства. Зараз його вплив очевидний і лікування відоме, ВІЛ можна визначити, можна підтримувати інфікованих. При цьому, щоб призначати лікування, треба постійно слідкувати за тестами.

Гадаю, осягти значення того відкриття дуже важливо саме сьогодні, адже міжнародні організації, уся міжнародна спільнота поставили перед собою «мету-2010» - усього лише за два роки зробити лікування доступним для всіх, хто його потребує в усьому світі.  Це – справді ключовий момент, адже ми маємо усього-на-всього два роки. А на сьогодні лише 30% пацієнтів, що потребують курсу лікування, мають до нього доступ. Зусилля для досягнення «мети-2010» потрібні чималі, тож, думаю, Нобелівська премія стане таким-собі посланням до урядів заможних країн, зобов’язаних надати необхідне фінансування.

У розпал боротьби не варто опускати руки. У науковому світі точиться неофіційне змагання, хто першим винайде ліки проти ВІЛ – воно не має нічого спільного з якимись фінансовими інтересами. Це змагання стимулює вчених і, можливо, допоможе дати відповіді на деякі запитання.

«Ми заново починаємо пошуки вакцини. Де в чому доведеться повернутись до витоків»

Чи справді можна вважати лікування, про яке ви говорите, ефективним?

Кажу ж вам, воно ефективне! Пацієнти, які, починаючи з кінця 90-х, отримують це лікування, побільшу ще живі.  Звичайно, прикро бачити спустошення, вчинене хворобою протягом останніх років. Щороку інфікуються мільйони людей, десятки тисяч вмирають. Ученому дуже важко усвідомлювати свою безпорадність, але це – частина професії. Звідси й деколи необґрунтований оптимізм.

А вакцина?

Еге ж, вакцина… Це найбільш песимістичний бік справи. 25 років дослідів не призвели до створення профілактичної або лікувальної вакцини. Невдач було багато… Минулого року почався новий етап дослідів. Його підґрунтя було визначене на міжнародному рівні – ми прагнули підійти до пошуків вакцини якомога раціональніше. Де в чому нам доведеться повернутися до витоків. Ці 25 років допомогли також визначити велику кількість перепон, які пояснюють, чому пошуки вакцини були невдалі. Тому головні засади нових дослідів ґрунтуються на усвідомленні цих перепон. 

Серед ВІЛ-інфікованих побутує думка, що великі компанії, що заробляють велетенські гроші на виробництві презервативів і препаратів для підтримки імунітету хворих, незацікавлені у винайденні вакцини і активно цьому перешкоджають. Що ви про це думаєте?

Безумовно, головна мета фармацевтичних компаній – гроші. Та все ж уже протягом багатьох років за їхньою діяльністю здійснюється нагляд з боку акціонерів, до того ж, відчувається серйозний тиск з боку громади ВІЛ-інфікованих. Не думаю, що те, про що Ви говорите, правда. Зараз фармацевтичні компанії, навпаки, роблять значні зусилля, надаючи широкий доступ до ліків і презервативів. На них сильно тиснуть активісти і уряди.   

Свого часу, в середині 90-х, справжньою сенсацією на теренах пострадянських країн, що вже тоді потерпали від поширення ВІЛ, став так званий арменікум. Цей препарат, винайдений у Вірменії, буцімто міг вилікувати від СНІДу. Відтак, про нього дуже швидко забули – наче й не було. Вам щось про це відомо?

Уявлення не маю, про що ідеться. Чула про лікування, ґрунтоване на стимуляції імунного захисту людини – можливо, це те, про що ви кажете. З подібним підходом треба бути дуже обережним, оскільки стимуляція імунного захисту призводить до розмноження вірусу. Слід бути дуже уважними з ліками, ефективність яких не доведена. Треба вимагати доказів!

На що ВІЛ-інфікованим варто сподіватися зараз? Чи є хоч найменша надія на винайдення вакцини найближчим часом?

Найближчим часом – ні. Дослідник не може знати достеменно, скільки часу знадобиться на дослід. Отже, відповісти на це запитання надзвичайно складно. Певна надія є на лікувальну вакцину, що не даватиме можливість уникати захворювання, але зупинятиме розвиток хвороби. Та й тут знадобиться багато дослідів. Головна надія – на ліки, які щодня покращуються, і на те, що від цієї хвороби досить легко захиститися.

Слабка надія для людини, в якої вже є ВІЛ…

Для тих, хто вже має ВІЛ, є ліки. Пацієнти, які їх приймають, почуваються дуже добре. Звичайно, ускладнення завжди є, та якщо за пацієнтом добре ходити, якщо час від часу міняти лікування, він проживе довге щасливе життя, навіть маючи в собі вірус.

Чи справедливим буде сказати, що бідні і заможні пацієнти отримують різне лікування? Хто наглядає за «розподілом» ліків у світовому масштабі?

Багато років тому ООН створила так званий Global Fund – Світовий фонд, що опікується найбільшими епідеміями, від яких потерпають люди з найбідніших країн світу – СНІДу, туберкульозу і малярії. Нагляд за різницею між країнами заможними і бідними здійснюється зокрема цим Фондом, ООН і найвпливовішими державами світу. Завдяки коштам, які вони надають, поки вдається тримати рівновагу.  

І все ж таки, щодо різниці в лікуванні. Я знаю, що в Україні, маючи великі статки й захворівши на ВІЛ, можна протягнути багато років. А без грошей – ні...

Філія Світового фонду у вашій країні цим не займається. Звичайно, добре, що Україні вдається забезпечувати доступ до лікування. Міжнародна спільнота вважає, що у вашій країні рівний доступ до лікування для всіх верств населення. 

«Сексом займаються всі – отже, стикнутись із ВІЛ може будь-хто»

Час від часу можна почути думку, що СНІД – це хвороба, покарання гомосексуалістів. Незважаючи на всю просвітницьку роботу з цього приводу, ця хибна думка досі популярна в українському суспільстві. Що ви про це думаєте? Якої думки дотримуються у Європі?

Абсурд! Ніяка це не хвороба гомосексуалістів, вона стосується всіх! Мені відомо, що в Україні і деяких країнах Східної Європи досі мають місце факти дискримінації і таврування меншин; сьогодні, 25 років по відкриттю вірусу, це, з моєї точки зору, абсолютно неприпустимо! Хворіють і гомосексуалісти, і гетеросексуали, і наркомани, і повії. Для хвороби різниці немає. Передається вона через секс, яким займаються всі – отже, стикнутись із ВІЛ може будь-хто. Знаєте, в Європі і США СНІД справді спочатку називали «синдромом ґеїв», пізніше «хворобою 4Г» - адже переважно випадки захворювання спостерігалися серед гомосексуалістів, хворих на гемофілію, героїноманів і мешканців острова Гаїті. Але все це було більше двадцяти років тому. Тепер СНІД – це хвороба усіх. 

Які дослідження ви проводите зараз?

Сьогодні працівники моєї лабораторії намагаються опанувати механізми, необхідні для захисту проти інфекції, зокрема запобігання розвитку вірусу. Ми працюємо в кількох дослідних напрямках. 

Я читав, що ви працюєте з мавпами

Справді. Велика перевага африканських мавп у тому, що вони можуть бути інфіковані вірусом, близьким до ВІЛ. Інфіковані мавпи прекрасно почуваються, наявність вірусу не призводить до розвитку хвороби. Тож ми намагаємося зрозуміти, чому так, що їх захищає.

Другий напрям, який ми розробляємо в співпраці з колегами з усієї Франції – це люди, яких ми називаємо «ВІЛ-контролерами». Їх дуже мало – десь 1% від усіх інфікованих, – і вони вже близько 15 років мають у собі ВІЛ. При цьому, не лікуючись ретровірусними препаратами, вони чудово контролюють кількість вірусів у своєму тілі. Ми намагаємося зрозуміти, чим пояснити це явище. Вже є дуже цікаві напрацювання, і вони потребують дальших дослідів. Третій напрямок – парадигма «мати-дитина». Справа в тому, що, навіть за відсутності будь-якого лікування, відсоток дітей, інфікованих від ВІЛ-позитивних матусь, лишається дуже низьким. Отже, дітей щось захищає. Ми намагаємося зрозуміти, що саме.

Тобто ВІЛ-інфіковані можуть народжувати не інфікованих дітей?

Саме так. Під час вагітності ризик передачі вірусу від матері до дитини досить низький, до того ж зараз усі ВІЛ-інфіковані матусі – принаймні у Франції, Європі, США – проходять ретровірусну терапію. Та ризик все одно існує, забувати про це не можна!   

Яке значення для фізичного здоров’я інфікованого має психологічний стан?

СНІД тут не має якихось особливостей. Хворий на будь-що, перебуваючи в стресовому стані, має менше шансів побороти хворобу. Так і з ВІЛ – стрес послаблює імунний захист. Зрозуміло, що пацієнт, якого добре порають, який прийняв для себе позитивний погляд на життя матиме більше шансів проти інфекції, адже його імунна система потужніша. Інша, не менш важлива запорука боротьби за життя – нормальне харчування. Імунний захист пацієнта, який відчуває нестаток у харчах, значно слабшає. 

Наостанок хочу спитати вас про… Бога. Як Ви гадаєте, чи пов’язаний СНІД з Богом? Насправді це дуже важливе й болюче питання, адже чи не кожний хворий мучить себе запитанням: за що?

О! Не думаю, що можу відповісти на нього. Знаєте, наука ґрунтується на раціо, на результатах. А Бог, як на мене – питання віри. Відтак, ставлення релігії – не Бога! – до проблеми СНІДу є вельми важливим. Адже саме в бідних країнах багато дуже віруючих людей. І багато ВІЛ-інфікованих. Священики мусили б підштовхувати їх до співпраці з нами; церква могла б інформувати людей, попереджати їх про небезпеку. Натомість цього не відбувається... Знаєте, з моїх перших кроків у науці я була переконана у правильності головного постулату Інституту Пастера: єдина мета наукового дослідження – зробити щось корисне для людства.

Я чув інформацію про те, буцімто в країнах Ісламу СНІДу немає…

Неправда! Просто інфікованих менше. Гадаю, ваше запитання ґрунтується на опублікованих в останні роки дослідженнях. Вони беззаперечно довели, що обрізання крайньої плоті, яке широко практикується у мусульман, знижує ризик інфікування на 60%. Але ж не на 100%! Ще лишаються сорок відсотків, і серед них – обрізані чоловіки. Це означає, що обрізання є лише додатковим засобом попередження інфікування, і в жодному разі не можна використовувати його як єдиний захисний засіб.

ДОВІДКА. Франсуаза Барре-Сінуссі народилась у Парижі 1947 року. Ступінь доктора отримала в 1974 році в Паризькому науковому інституті. З 1975 року працювала над проблемою СНІД в інституті INSERM. У січні 1983 року доктор Віллі Розенбом з лікарні Пісьє-Сальпетрієр відправив результати першої біопсії щитовидної залози пацієнта, хворого на «загальну лімфаденопатію» (тобто стан, що, як загальновідомо тепер, передує СНІДу). Барре-Сінуссі тоді працювала в Інституті Пастера в Парижі в команді доктора Люка Монтаньє. Доктор Монтаньє виростив культуру зі зразка біопсії. Лікарями Франсуазою Барре-Сінуссі та Жаном-Клодом Шерманном було визначено присутність у культурі якогось ретровірусу, діяльність якого викликала загибель клітин. Після кількох дослідів з донорською кров’ю з центру переливання Інституту Пастера було доведено цитопатогенну дію вірусу на клітини лімфоцитів CD4.

У 1988 році доктор Барре-Сінуссі очолює відділення в Інституті Пастера. У 1988-98 рр. бере участь у колективній роботі з пошуків вакцини проти ВІЛ з використанням приматів.

1998 року отримує власну лабораторію в Інституті Пастера. З 2008 року займається проблемою регуляції вродженої ВІЛ-інфекції.

У 2006 році Франсуаза Барре-Сінуссі отримала орден Почесного легіону – найвищу нагороду Франції. 6 жовтня 2008 року, разом з Люком Монтаньє, отримала Нобелівську премію в галузі медицини і фізіології.

Іван Тюссо, для «Главреда»

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку