Америці потрібні українські медсестри

Америці потрібні українські медсестри

Там наші медсестри отримують до $ 40 тисяч доларів на рік... Хоча у самій Україні є гострий кадровий дефіцит середнього медичного персоналу... 

«Якщо хочете покращити своє життя вже сьогодні — телефонуйте!», — простягає телефонну трубку привітна білявка. Вона білозубо усміхається з глянцевої обкладинки рекламного буклета, який пропонує швидко й просто працевлаштуватися в США. Для цього потрібно зовсім небагато — диплом і бажання поліпшити своє життя. По телефону дізнаюся, що не кожен документ гарантує райське життя, а лише диплом медичної сестри. Працевлаштувати обіцяють у медичному закладі, і не прибиральницею, а за фахом, треба лише продемонструвати професійність і знання англійської мови. Але не переймайтеся! Компанія, яка по всій Україні розповсюджує буклети, береться все владнати своїм коштом — короткотерміновий курс англійської мови, підготовку до складання професійного іспиту, оформлення візи, транспортні витрати тощо. Для навчання навіть не доведеться далеко їхати — філії створено не лише в столиці, а й у регіонах. Менеджер із шкіри пнеться, намагаючись переконати мене, що фірма займається виключно благодійною діяльністю, спрямованою на те, аби зробити заможними й щасливими українських медичних сестер. «Хто ще, крім нас, може запропонувати не просто працевлаштування, а грін-карту, про яку мріють тисячі людей, що рвуться до Америки?», — продовжувала агітувати мене співбесідниця. — «А де ще ви, зі своєю середньою спеціальною освітою, можете заробити 40 тисяч доларів за рік? — Сипала вона запитаннями. — Не зволікайте, бажаючих дуже багато, можете запізнитися».

А я гадаю, краще зачекати, бо незабаром медична сестра вдвічі більше за рік отримуватиме. Принаймні у США. І це не рекламна обіцянка з буклетів. Як стало відомо, департамент охорони здоров’я і сфери послуг США дійшов висновку, що ситуація в країні ускладнюється — дефіцит медичних кадрів випереджає всі прогнози. Згідно з експертними розрахунками, уже через два роки системі охорони здоров’я бракуватиме 275 тисяч медичних сестер, а ще через десять цей показник сягне 800 тисяч. Тяжкі й невигідні умови праці змушують їх шукати заробітку в інших сферах, де відповідальність і навантаження менші, а доходи, відповідно, більші. Схоже, що для державних чиновників стала несподіванкою інформація про те, що понад півмільйона медичних сестер нині вже працюють поза межами медицини. Але гірка правда завжди ліпша, ніж окозамилювання, до якого звикли чиновники на пострадянських теренах. Американці, зваживши всі «за» і «проти», розгорнули широку кампанію залучення іноземних спеціалістів — їм справді створюють умови, кращі за ті, де вони працювали раніше.

Цікаво, що цей яскравий буклет мені вручили на конгресі, присвяченому розвитку медсестринської справи в Україні. Час і місце було обрано надзвичайно вдало: у залі засідань говорили про перспективи, про те, що дер­жава шанує середній медичний персонал і піклується про нього, а у вестибюлі сотнями роздавали буклети й рекламні листівки, ненав’язливо натякаючи, де справді цінують працю медсестри. Схоже на те, що наші високопосадовці настільки заклопотані політичними іграми та власним бізнесом, що геть не помічають перших ознак кадрової катастрофи, яка невпинно насувається на нашу систему охорони здоров’я. А може, лише роблять вигляд, що не помічають? Адже з трибуни прозвучала інформація про те, що до МОЗ надходять листи з посольств деяких європейських країн, які просять повідомити, скільки і яких фахів­ців готують щороку, а також скільки планують випускати через п’ять-сім років українські медичні університети і коледжі. Ясна річ, міністерство не видало державної таємниці.

Безперечно, на Грушевського добре знають про те, що кадровий дефіцит існує, адже за словами колишнього міністра охорони здоров’я Ю.Гайдаєва, вже нині маємо 15 600 вакантних посад лікарів, а серед тих, хто працює, — 21% пенсійного віку. (Однак про це стараються зайвий раз не говорити, аби не накликати на себе гнів тих, хто посадив у керівне крісло.) Наскільки приємніше (і вигідніше для себе!) звітувати про великі успіхи галузі та потроєне фінансування, яке, щоправда, наче міль старий кожух, доїдає інфляція. Кожна зміна міністра автоматично віддаляє вирішення цих проблем на невизначене «потім», тому й не дивно, що керівники галузі воліють не згадувати про дефіцит середнього медперсоналу, який не лише погіршує рівень первинної медичної допомоги, а й робить її недоступною для багатьох пацієнтів. Навіть за найскромнішими офіційними даними, понад 14% працюючих медсестер уже на пенсії, тож будь-якого дня можуть написати заяву про звільнення, загостривши тим самим кадровий дефіцит.

У кулуарах конгресу називали ще одну причину того, чому чиновники міністерства так наполегливо уникають говорити про справжні проблеми медсестринства — усі вони мають дипломи лікарів і до середнього медперсоналу ставляться дещо поблажливо і навіть зверхньо. Серед позаштатних спеціалістів МОЗ можна знайти будь-якого вузького спеціаліста, але не було там і немає медичної сестри. Хоча, кажуть, коли міністром був М.По­ліщук, були спроби змінити ставлення до середнього медперсоналу — пропонувалося запровадити в МОЗ та обласних управліннях охорони здоров’я посаду позаштатної головної медсестри. У медичних закладах тоді ж було запроваджено посаду заступника головного лікаря з медсестринства. Проте ця увага була такою швидкоплинною, що про неї вже мало хто пам’ятає.

— Ми ще й досі живемо за законами неіснуючої держави, — коментує нинішню ситуацію Те­тяна Шудра, голова Асоціації медичних сестер Києва. — Тетяна Іванівна, певно, єдина медична сестра, якій свого часу надали слово для виступу на підсумковій колегії МОЗ, яку проводив М.Поліщук.) — З 1964 року не переглядався штатний розпис, досі не запроваджено дуже багатьох посад, без яких сьогодні неможливо уявити сучасну лікарню, зокрема без медсестри діагностичного кабінету. Як були колись тільки медсестри поліклініки та стаціонару, так і залишилися. І ніхто не вбачає в цьому ніяких проблем. Щоправда, якось у міністерстві збирали круглий стіл, ми сподівалися там висловити свої думки та пропозиції, однак представників асоціації навіть не запросили. Як колись, так і тепер усі питання в охороні здоров’я намагаються вирішувати без середнього медперсоналу. У нас і досі диплом видається молодшому медичному працівникові, а не медичній сестрі, як це робиться в усьому світі.

— Чому на вашу думку, Асоціацію медсестер у нас «не помічають»? Адже в багатьох країнах, зокрема в США, в Канаді, такі об’єднання мають неабиякий авторитет і вплив?

— Тому що ставлення до громадських організацій у нас завжди було дещо поблажливе, можна сказати панське. Медична галузь сприймається передусім як вотчина лікарів, медсестри та акушерки перебувають десь на другому плані, ніхто не вважає за потрібне прислухатися до них, порадитися, щось обговорити. Щоправда, така ситуація характерна не лише для України, наші колеги зі США і Канади розповідали, що їм також довелося боротися за те, щоб їх поважали і цінували їхню працю. І таки домоглися свого! Навіть нашій найближчій сусідці Росії, котра довго була в однакових із нами умовах, вдалося переламати ситуацію. Пам’ятаю, років десять тому вони проводили I з’їзд медичних сестер, на якому вдалося побувати і нам. До речі, українська делегація була єдиною зарубіж­ною делегацією (оскільки плану­вали обговорювати досить болючі питання, то гостей не запрошу­вали). Нас вразило те, що засідання вів тодішній міністр охо­рони здоров’я, який не обмежився коротким привітанням та побажанням, як це практикується в нас, а справді працював разом з усіма. Вони запросили на з’їзд губернаторів і керівників автоном­них округів, начальників обласних управлінь охорони здоров’я, профспілкових діячів, словом усіх, хто причетний і може впливати на стан справ у практичній медицині. Після виступів губернаторам і профспілкам давали доручення і поради, на що в першу чергу слід звернути увагу в тому чи іншому регіоні, обговорювали проблеми освіти, зарплати, умов праці, забезпечення спецодягом, житлом, соціальним захистом. Нашій делегації, до якої входили представники асоціації та МОЗ, з’їзд дуже запам’ятався. Видно було, що його проводили не для «галочки», а для того, щоб справді змінити ситуацію.

Ми наївно сподівалися, що можна так само зробити і в Ук­раїні. Нашу ініціативну групу жартома називали «Три Тетяни» — крім мене, цим загорілися Т.Фе­дик, котра свого часу об’єдна­ла в асоціацію медичних сестер, які працюють у психіатрії, а також Т.Чернишенко з управління освіти і науки МОЗ, котра координує діяльність медичних училищ та коледжів. У нас був такий підйом! Збиралися після роботи, писали програми, планували теми виступів, не шкодуючи часу, шукали потрібну інформацію. На­решті призначили дату і місце проведення, а також першочергові теми для обговорення. І раптом Т.Чернишенко, як представник МОЗ, починає коригувати всі наші плани — це викреслюємо, бо тут є політика, а це не сподобається керівництву країни, а це міністру. Словом, право виступати матимуть лише високопосадовці міністерства та керівники медичних училищ і коледжів. Але ж на російському з’їзді висту­пали передусім медичні сестри з практичної охорони здоров’я, саме вони задавали тон дискусіям. Наші зауваження було відкинуто, бо, мовляв, медсестри тільки про підвищення зарплати й говорять, для чого їм трибуну надавати? Стало очевидно, що МОЗ не має наміру нічого міняти, активна позиція Асоціації медсестер лише дратувала чиновників.

Наша трійка розпалася, бо знайти спільну мову з чиновниками МОЗ так і не вдалося — ні тоді, ні тепер. Нас, київську асоціацію, навіть не запросили на Всеукраїнський конгрес з питань розвитку медсестринської справи, який проходив у жовтні в Чернівцях. Нещодавно ми підписали угоду з представниками однієї з партій, яка зобов’язалася лобіювати інтереси медичних працівників у Верховній Раді. До наших проблем руки в депутатів ніколи не доходять — законодавство застаріле, породжує чимало суперечностей, гальмує розвиток галузі, провокуючи ситуації, які принижують медичних працівників. З одного боку, медичні сестри тепер мають можливість підвищити рівень освіти, стати бакалаврами. А що далі? Головну медичну сестру можуть призначити заступником головного лікаря, але зарплатню їй виплачуватимуть таку, як і раніше, хоча вона повинна отримувати лише на 10% менше за свого керівника. Страхова медицина тільки підсилить протиріччя і конфлікти, тому ми й вважаємо, що ці проблеми мають вирішуватися на законодавчому рівні.

У Чернівцях, хай як це дивно, зуміли зберегти посаду головної медсестри в обласному управлінні охорони здоров’я. Можливо тому, що рух медсестринства починався саме на Буковині — тут свого часу проходили конгреси та науково-практичні конференції, які обіцяли великі зміни на краще. Цікаво те, що цю посаду, хай і позаштатну, обіймає Сидір Гоменюк, голова Асоціації медсестер Чернівецької області, якого жартома називають голов­ним медбратом Буковини. На Всеукраїнському конгресі Сидір Захарович виступав емоційно, без папірця, хоча готувався — цілу доповідь написав. Одначе ті проблеми, про які з болем говорили представники асоціацій медичних сестер з різних областей, змусили його відкласти нотатки і долучитися до обговорення. Як голова Чернівецької обласної асоціації медичних сестер він чудово знає ситуацію і дуже вболіває за справу.

— Щоразу після чергового форуму ми сподіваємося, що нарешті ситуація зміниться на краще і медсестринство стане впливовою самостійною ланкою медицини, як це є в багатьох країнах світу, — ділиться роздумами С.Гоменюк. — Се­редній медперсонал у нас сприй­мається як додаток до лікаря, що не має права на власну думку, не має ні свого голосу, ні статусу. Але ж середня ланка — це не тільки медичні сестри, а й фельдшери, лаборанти, акушери, без яких неможливо навіть уявити сучасні медичні заклади. І не слід забувати, що майже 90 відсотків лікування хворого залежить від сестринського догляду.

За останні десять років майже нічого не змінилося, єдине, чого ми досягли, — змогли реально заявити про себе — створили Асоціацію медичних сестер. Ці незалежні громадські організації, на жаль, є ще не в кожній області, але ми пишаємося тим, що наша чернівецька асоціація була першою ластівкою. На форумі зазначалося, що на всю Україну є лише три області, де запровадили посаду головної медичної сестри в управлінні охорони здоров’я. Зазвичай проблеми медсестринства — це додаткове навантаження головним спеціалістам облуправління (педіатру чи акушеру-гінекологу), хоча їм без того клопоту вистачає. Ми намагаємося частіше бувати в сільських медичних закладах, адже у великій лікарні медсестрі є з ким порадитися, а в сільській амбулаторії чи ФАПі вона часто змушена самостійно ухвалювати рішення, брати на себе відповідальність, і це тоді, коли в нас і досі не затверджені стандарти лікування. Колеги з інших регіонів скаржаться, що в лікувальних закладах бракує фахівців, у нас, дякувати Богу, дефіциту немає, адже їх готують і в медичному університеті, і в

трьох коледжах. Нас не лякає, коли медсестри чи акушерки пишуть заяви і йдуть на пенсію — вакансії швидко заповнюються. Останнім часом значно зменшився виїзд на заробітки за кордон, хоча кілька років тому це було справжньою проблемою. Однак медична сестра сьогодні геть не захищена — ні в плані соціальному, ні в плані професійному, адже навантаження в нас у кілька разів більші, ніж у європейських клініках.

— Коли востаннє медичній сестрі вручали ордер на квартиру?

— На жаль, за весь час, відколи існує асоціація, жодна медична сестра не отримала житла як молодий спеціаліст або як медпрацівник, що перебуває на квартирній черзі. І це не лише на Буковині, подібна картина спостерігається в усіх областях, — зауважив С.Гоменюк.

Прикро визнавати, але за своє десятирічне існування ця громадська організація так і не змогла вибороти собі права, аналогічні тим, що мають їхні колеги за кордоном. Там без погодження з асоціацією ніхто не візьме медичного працівника на роботу — кому ж потрібен кіт у мішку? Асоціація відстежує кар’єрний ріст фахівця, опікується питаннями підвищення кваліфікації, атестацією, а в разі потреби — стає на його захист.

Коли американські експерти вперше побували в наших медичних закладах (тоді якраз тривала підготовка візиту президента Клінтона в Україну), вони були вражені, дізнавшись, що в нас немає асоціації медичних сестер. Відтоді почалася активна співпраця — чимало українських лікарів і медичних сестер пройшли стажування та навчання за океаном. У Росії до такої співпраці поставилися набагато серйозніше — вони намагаються впроваджувати те нове, що побачили в медичних закладах США і Кана­ди. Спочатку в Санкт-Петербурзі, а потім і в інших містах у лікарнях почали впроваджувати стандарти системи «Магніт», яка багато в чому змінює роль медичних сестер, а в кінцевому результаті забезпечує набагато ефективніший догляд за пацієнтами. І хоча до США разом із медсестрами охоче літали чиновники МОЗ, передовий досвід, який вони там вивчали, так і залишився за океаном — у нас такі гальма, що жоден «Магніт» не діє. Хоча багато медичних сестер, які стажувалися і пройшли школу лідерів за кордоном, згодні поетапно впроваджувати ці самі стандарти. За словами Т.Шудри, яка працює заступником голов­ного лікаря з питань медсестринства у столичній лікарні №16, колектив готовий працювати в нових умовах — тут вдалося вибудувати партнерські стосунки між лікарями і медичними сестрами, зменшити плинність кадрів, підвищити відповідальність за доручену справу.

На жаль, таких медичних закладів у нас мало. Більшість медичних сестер вважають свою роботу тяжкою і неперспективною. До того ж склалася досить образлива ситуація щодо посади заступника головного лікаря з медсестринства, яку запровадили ще в 1997 році після І з’їзду медичних сестер. Робилося це для підвищення авторитету медичних сестер, одначе питання доплати зависло, адже мало ухвалити рішення, треба ще провести його по кабінетах різних міністерств — охорони здоров’я, юстиції та економіки. Майже в усіх областях від цього відмовилися, але на Буковині такі посади запровадили в багатьох лікувальних закладах, бо зуміли розв’язати питання на місцевому рівні — районні ради на сесіях ухвалювали відповідні рішення, і фінансування відкривалося. Коли ж асоціація спробувала провести таке рішення на дер­жавному рівні, то в МОЗ відповіли, що це неможливо, бо заступником головного лікаря може бути лише фахівець із вищою освітою.

Життя так чи інакше спонукає медичних сестер здобувати вищу освіту, у багатьох країнах це вже стало нормою. Однак на заробітну плату диплом бакалавра не впливає (хоча раніше йшлося про 25-відсоткову надбавку), на кар’єру теж. Порожніми словами виявилась і обіцянка про те, що новоспечені бакалаври матимуть право викладати в медичних училищах і коледжах. На­справ­ді ж, як доглядала медична сестра 30—40 пацієнтів, так і доглядає, як отримувала зарплатню на рівні прожиткового мінімуму, так і отримує. А мотивація і стимули? Вони є, але не в наших лікарнях, а на сторінках яскравих буклетів, які запрошують туди, де вже зрозуміли, що без медичних сестер система охорони здоров’я не може існувати. Наша держава, вкладаючи чималі кошти в підготовку медичних кадрів, потім кидає їх напризволяще і полює на нових абітурієнтів. Раніше середньому і молодшому медперсоналу не було куди подітися, але ж тепер ситуація докорінно змінилася. То для кого готуємо кадри? Вже сьогодні в столичних медичних закладах всього 40% медсестер — киянки, решта — приїжджі, які без власного житла в бюджетній сфері довго не протримаються. Столич­ні білі халати мають більше можливостей, аби скористатися послугами рекрутингових компаній, які запрошують на роботу в клініки Польщі, Італії, США. І стимул для медсестри непоганий — 40 тисяч доларів на рік. Що обіцяє наша держава? Ясна річ, «значне» підвищення зарплатні, тобто тричі за 2008 рік планується підкинути гривень по 10—15 на бюджетну ставку.

До речі, Міжнародна організація праці наполягає на тому, що мінімальна оплата праці не може бути меншою, ніж три американські долари за годину. Навіть у бідних країнах.

Ольга Скрипник

www.dt.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter