Четвер,
24 серпня 2017
Наші спільноти

Робота українських лікарів в Лівії

Приказка про те, що, якщо в іноземній лікарні працюють два українські лікарі, то вони не вітаються один з одним, дуже близька до істини... Замітки українського лікаря

Вже понад 10 років їдуть лікарі з України на роботу за кордон. У минулому залишилося централізоване управління цим процесом. В Україні утворилися посередницькі фірми, часто на основі старих і нових зв`язків, яким на комерційній основі вдалося налагодити цей процес і забезпечити масову відправку лікарів на роботу за межу, переважно на Ближній Схід і до Африки. Основа для підтримки цього процесу була і зберігається – це економічна криза і бідність. Одною з країн, що прийняли кілька тисяч лікарів і медсестер з України, стала Лівія, де і довелося працювати мені понад 5 років.

Лівія та її медицина

Лівія – 5-мільйонна арабська держава, у минулому з радикальною соціалістичною політичною орієнтацією, а нині активно розвиває ринкову економіку з основою на нафтоекспорт. Враховуючи тривалий період панування соціалістичної ідеології, менталітет населення можна порівняти з середньоазіатським, з великим ісламським компонентом, що посилюється на південь країни.

Соціалізм зіграв з лівійцями добре знайомий нам жарт – він підсилив в них лінощі, любов до дозвільного життя, безініціативність, що відрізняє їх від арабських сусідів єгиптян і Тунісу, хоча становище змінюється у зв`язку зі змінами в економічній і політичній орієнтації. Незважаючи на великі доходи від нафтоекспорта, населення живе незаможньо. Система безкоштовної охорони здоров`я типова для близькосхідних нафтовидобувних країн і базується на масовому залученні іноземних фахівців, хоча ситуація і міняється останніми роками, у зв`язку з нарощуванням випуску національних кадрів і прагненням замінити ними іноземні.

У різні роки країни, що поставляють медичний персонал, мінялися, залежно від того в яких відносинах вони були з місцевим керівництвом, а також від економічної ситуації в самих країнах і можливості вибору. Це були Болгарія, Польща, Югославія, Румунія. Зараз Україна, і традиційні – Єгипет і інші арабські країни, Індія, Пакистан. Заробітна плата іноземних лікарів - приблизно 1000$, тому, попрацювавши якийсь час, багато хто шукає собі більш високооплачувану роботу в інших Східних країнах або в Африці, що втім, супроводжується інтенсивнішою роботою і вимогами або важчими кліматичними умовами, ризиком для життя.

Разом з цим, заробітна плата лівійського лікаря низька (200$), залежить від стажу, масовим є відхід лікарів в підприємництво, а ті, хто залишається вимушені підробляти в інших державних або приватних лікарнях, що не покращує їхнього ставлення до іноземних фахівців. Незважаючи на колишню політичну орієнтацію, система освіти в медицині базується на англо – американських стандартах. Як і в решті близькосхідних країн, все навчання в університетах, а також робочою мовою в медицині є англійська, що дає їм великі переваги в доступі до знань якнайкращого рівня, крім того, багато лікарів направляються державою на спеціалізацію і різні стажування за кордон, проте потенціал їх часто незатребуваний.

Оскільки в даний час у всьому світі домінує англо – американська школа медицини (за винятком Німеччини і Франції, ще більш амбітної і часто небезпідставно, що я міг спостерігати по рівню Туніської медицини, улюбленому місці, куди відправляються лівійці, що розчарувалися, часто марно, в своїй охороні здоров`я) це дало можливість лікарям країн, що розвивалися, і не мають свого культурного і наукового базису, стати по рівню знань на рівних з фахівцями західних країн. Хоча це далеко не означає, що всі, хто здобули таку освіту, автоматично стають хорошими лікарями, оскільки для цього необхідна хороша клінічна практика. Однак, те, що середньостатистичний лікар, який закінчив Каїрський університет, порівняно з Київським або Московським, має кращий рівень знань і клінічної підготовки – це факт. Велике число студентів, що навчаються у нас з цих країн, не повинне вводити нас у оману щодо якості нашої медичної освіти. Пояснення тут тільки у вартості навчання, легших умовах навчання і бажання європейського стилю життя.

Українські лікарі і вітчизняна медицина

Важко скласти уявлення про наших лікарів і медицину із-за нездатності їх дати чесну самооцінку. Кожен, хто повернувся з Лівії, розповість вам свою історію – від дуже примітивної і легкої роботи, на якій можна було працювати багато років, до відповідальної і важкої, де більшість не витримувала і короткого часу, або контракт з ними був перерваний і все це буде частиною правди.

Декілька слів про рідну вітчизняну школу, спадкоємиці радянської, а та, у свою чергу російською, такою, що йде корінням в стару германо-французьку. Історична ізольованість нашої медицини, як і всього суспільства, незнання іноземних мов, перш за все англійської, навіть професорсько-викладацьким складом, обмеженість доступу до медичної інформації, а також застаріла методична і клінічною база учбових центрів, неготовність і боязнь реальних реформ, перш за все самими співробітниками кафедр, прагнучим в умовах наукової і учбової ізоляції поза конкуренцією зберегти свій статус, все це підтримує відсталість медицини. А такі нововведення, як інтенсивно упроваджувані, наприклад КРОК тести, подібні USMLE, повинні логічно б бути завешуваним кроком в реформі, але, мабуть, набагато простіше всі перетворення звести лише до іспитів, да і то на плечі студентів. Не знання англійської, хоч би на рівні читання, комп`ютерна неграмотність і відсутність засобів на його придбання, позбавляє студента або лікаря шансу безпосередньо через Інтернет одержати найсучаснішу інформацію.

Все це ставить українських лікарів у вельми невигідне, неконкурентне положення. Рівень знань і практичних навиків наших лікарів значно відстає від сучасних вимог, це факт, який, на жаль із-за догматизм, амбіції і просто упертості, не хоче усвідомити і визнати більшість, не тільки медичного керівництва але і практичних лікарів. Більшість працюючих лікарів в Лівії це лікарі районних лікарень, причину цього я бачу в тому, що при дефіциті кадрів в районах, вони володіють більшою мобільністю, у відмінності від обласних міст, де лікарі бояться назавжди втратити колишнє, насилу здобуте місце, можливо більш прибуткове, хоча для 90% лікарів це можна сприймати з посмішкою.

Маючи удома активну медичну практику, часто обмеженого діапазону, вони водночас мають незадовільну теоретичну підготовку і знання сучасних стандартів лікування.

Вражаєшся тільки тому ризику, якому піддають себе багато лікарів, що мають надзвичайно низький рівень кваліфікації, працюючи в країні з досить високим ступенем юридичної відповідальності, безперервні судові процеси над лікарями, зокрема українськими, закінчуються часто трагічно. Наші люди просто не знають про існування іншого рівня медицини. На це накладається низький загальнокультурний рівень, недолік толерантності і колегіальної комунікабельності, низька самооцінка статусу лікаря, високий ступінь агресивності.

Великою проблемою є алкоголізм, навіть тут, в ісламській країні, з жорсткими антиалкогольними законами, із-за масового самогоноваріння, пияцтво набуло великого поширення. Безумовно алкоголь це легкий спосіб зняття стресу далеко від дома, проте це говорить і про мізерність культурних інтересів і неминучою подальшій деградації. Ще однією неприємною характеристикою нас, як нації, є відсутність згуртованості і взаємної підтримки усередині української діаспори і, яку демонструють практично всі, без виключення, працюючі тут національні групи. Приказка про те, що, якщо в іноземній лікарні працюють два українські лікарі, то вони не вітаються один з одним, дуже близька до істини.

Слід з жалем констатувати – ми ще не нація, а натовп людей. Намагаючись зрозуміти це, я знаходжу відповідь в історії України – відсутність держави? як об’єднавчого начала для народу, принцип покладатися тільки на себе і виживання шляхом – моя хатина з краю, все це безумовно відбилося на національному характері, і, щоб виправити це, потрібні десятиліття. Все це створює не дуже добре уявлення про українців, і, хоча є багато прикладів успішної роботи, загальне відношення до наших лікарів з боку лівійських і іноземних колег, а також населення, негативне і лише дефіцит кадрів, невимогливість дозволяє нам зберігати свій статус.

Покладайся на себе

Що ж робити? Перш за все, необхідне публічне висвітлення цих проблем медичною громадськістю – знання їхнього і вироблення шляхів вирішення через реформування системи охорони здоров`я, медичної освіти, підвищення морального і матеріального статусу лікаря – це шлях, яким необхідно йти. Окремо хочеться тільки сказати про орієнтири – необхідно більше реалізму і прагматизму, все вже доведено і перевірено на практиці до нас.

Потрібно визнати, велика медицина робиться англійською мовою і англо-американська школа довела свою лідируючу роль у всьому світі. Потрібно тільки повторити те, що зробили вже багато розвинених країн – упровадити її у себе. Хоча, напевно, мої фантазії надмірні – що ж буде тоді з вітчизняними корифеями, що стверджують свої школи і видають свої праці, часто з помилками, що повторюють вчорашні істини, опубліковані на заході. Визнаю, це майже безнадійна справа.

І залишається тільки один вихід для тих, хто покладається на свої сили, не вірить в помилкові авторитети і ще не зовсім розчарувався в медицині. Шлях, яким пройшов і я, має за плечима клінічну ординатуру, вищу кваліфікаційну категорію і багаторічний досвід роботи завідувачем відділення – в 40 років почати вивчати англійську мову, не без зусиль назбирати гроші на комп`ютер, увійти до Інтернету і тоді можливо на екрані монітора ви побачите своє реальне віддзеркалення і ті шляхи по яких можете піти.

narodna.pravda.com.ua

Читайте про найважливіші та найцікавіші події в УНІАН Telegram та Viber
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Чи подобається Вам новий сайт?
Залиште свою думку